Миколаїв. Місто на хвилі

13 Лютого 2024, 12:26
Миколаївська ОДА, зруйнована російською ракетою БЛОГ 4778
Миколаївська ОДА, зруйнована російською ракетою

Тут так написано на тролейбусах. Правду пишуть – вода тут є, а мене тягне до води. Хоча ще близько року раніше її тут бачили тільки в ріці, над якою грізно нависають велетенські крани.

«Я спочатку кип’ятила воду, щоб мити волосся. Та й мила все окремо, а потім кинула це діло. Тепер рекомендують не користуватися пралкою, посудомийкою. Я раніше так і робила – прала руками, тарілки швиденько по одній змивала», – розповідає доглянута молода пані своїй подрузі.

Вони вечеряють у непоганій ресторації, де до стелі заповнені стелажі з винами. Не очікуєш побачити такі у місті, яке не так давно почало спати більш менш спокійно.

«А потім я плюнула, коли закінчиться війна, я краще куплю новий бойлер, пралку і посудомийку. А нові руки не купиш», – пояснює дівчина.

Вода з душу тече прозора, її походження розумієш тільки за болотистим запахом. Місцеві кажуть, раніше було гірше. Коли росіяни тільки перебили водогін, а вся Одеса й найближчі регіони відправляли на Миколаїв тони питної води.

«Я якось помила склянку, підношу на світло, а там видно крихітні кришталики солі», – доповнює пані й надпиває вина.

Можу підтвердити: у перший же день відкрила крана, щоб спробувати на смак – ледь солонувата, лиманська. Ніби в дитинстві…

Я довго вагаюся, де ж я вперше побувала в McDonald’s – в Херсоні чи в Миколаєві? Але вже по приїзду дізнаюся: таки тут, у місті на хвилі. Поновити спогади не вдається – заклад не працює, на відміну від багатьох українських бізнесів на його дверях немає таблички «ми відчинені знову».

За забитими тирсоплитами дірами, де раніше були вікна і двері, готують каву, роблять зачіски, продають меблі, навчають дітей і себе жити в своєму місті, яке віддалено схоже на те, що залишилося в пам’яті.

У моїх дитячих спогадах Миколаїв був сонячний і теплий, з велетенською кількістю перехожих, від яких тяглися довгі тіні й моїй юній уяві видавалися чудернацькими велетнями. Із заповненими крамницями, першою придбаною там пухнастою дівчачою сумочкою, розмальовкою і книгою про відважного мангуста, який рятує родину від змій (всі збіги із теперішніми асоціаціями щодо мангустів цілком випадкові).

Тим контрастніше вирізняються у цьому палаці пам’яті свіжі зображення поруйнованих російськими авіабомбами й ракетами шкіл, університетів, житлових будинків, держустанов на тлі сірого зимового неба.

«Це тут касєта упала», – чую, коли обходжу дивної форми заглибину в асфальті, тепер заповнену каламутною дощовою водою.

Коли на день продовжую проживання в готелі необачно запитую, чи не зайнято все, чи є місця…

«У нас все зайнято?» – криво посміхається адміністраторка.

Напівпорожні вулиці, напівпорожні будинки, де цілком спроможна порахувати освітлені кватирки, автівки, які проносяться перехрестями з миттєвим гуркотом, ніби втікають від чергового шахеда.

«А треба писати українською чи російською, якою мовою тепер шукають?» – питає старша пані свого співрозмовника, намагаючись зареєструвати аккаунт в інстаграмі.

«Я англійською написав», – відповідає їй чоловік.

І я добре знаю, що поки я тут з мене не витече ні одної сльозинки, як не прорветься жодного слова до військових, яких тут зустрічаю на кожному кроці. Бо коли я тільки на краплю послаблю віжки, то слова і сльози потечуть з мене рікою Інгул й не зупиняться, поки не досягнуть Чорного моря.

Хай пробачать мене прекрасні й сильні миколаївці, дорога і рідна Укрзалізниця, та я везу з собою із півдня вагони суму і розпачу. Як прикро мені дивитися, коли справжню історію цієї країни доводиться розповідати дорослим з театральної сцени. Як боляче бачити людей, які йдуть від мене в сльозах, бо щойно ще раз усвідомили – у них немає дому. Як нестерпно не знати, чи є у цих страждань кінець. А якщо і є, то хто з нас до нього доживе?

А водночас везу захоплення цими чудовими людьми, з якими ми нарешті говоримо однією мовою, любимо і ненавидимо одні й ті ж речі, плекаємо спільні мрії. Тут берегли мої пакунки, виділяли час навіть в найбільш завантажених днях, поїли найбільшим капучино, яке бачила в житті, й найсмачнішим буфетним американо, водили найцікавішими вулицями і розповідали відверті історії, від яких стискалося серце.

Дякую Силам оборони України, що мала змогу ступати по цій землі й бачити цих людей. Дякую всім, хто вірить і пришвидшує перемогу.

Коментар
24/07/2024 Середа
24.07.2024
23.07.2024