Миколаївські аншлаги під обстрілами. Частина перша: без російської драми
-
-
>
-
>
-
>
6211
Театр тут називають закладом відновлення ментального здоров’я, а виставу – «терапією». Оговтуватися від стресу через життя під постійними російськими обстрілами мешканцям Миколаєва допомагає мистецтво. У колись майже пів мільйонному місті, яке спорожніло після 24 лютого, дивом збирають повні зали три театри, які не припиняли роботу від початку повномасштабного вторгнення й самі потерпали від терору окупантів.
Більше про те, як змінилося театральне життя міста, читайте у серії репортажів журналістки Район.Миколаїв.
У першій частині розповідаємо, як у Миколаївському художньому драмтеатрі оговтуються від ракетного удару окупантів та звикають жити без російського сліду в назві та в репертуарі.
У наступних частинах розкажемо, як у Театрі драми та комедії вирішують кадрові проблеми завдяки переселенкам та як Театр ляльок вперше за два роки повертається на рідну сцену.
«Повалені статуї»
«Нетипово холодно», – кажуть місцеві про погоду в Миколаєві цієї зими. Сіре небо, з якого от-от задріботить мжичка, добре відтіняє подекуди обвуглені, помережані дірами від російських ракет та снарядів дахи будівель.
На фасаді Миколаївського художнього драмтеатру, пригледівшись, можна помітити дещо пошарпане облицювання та вкриту тріщинами штукатурку.
«Наслідки урагану», – дивує відповіддю директор та художній керівник театру Артем Свистун.
За робочим місцем у його кабінеті висить давнє фото ошатної будівлі, збудованої 1881 року за кошти міщанина Карла Монте. Це найстаріша будівля театру у Миколаєві. Вона визнана пам’яткою архітектури.
«Дах підірвало вітром у 2019 році. Тоді ми отримали фінансування, як один із закладів культури обласного значення й 2021 року розпочалася «Велика реставрація». Ми перекрили дірки, почали замінювати вікна й двері та проводити утеплювальні роботи. З початком весни повинні були почати реставрацію фасадних частин, але розпочалося повномасштабне вторгнення», – пояснює Артем Свистун.
Чоловік пригадує, як 24 лютого прокинувся о четвертій ранку через бомбардування міста російськими окупантами.
«Ми до останнього не вірили, що таке відбуватиметься в XXI сторіччі».
У перший день російського вторгнення колектив зібрався на нараду. Усі заходи та репетиції скасували, а в приміщенні призначили чергування. Жінки з дітьми, які мешкали біля військових частин, приїхали ночувати до театру.
«Це було жахливо. Треба було реагувати миттєво – за мною колектив, більше ніж 100 працівників. 5 березня ми вивезли групу наших жінок із дітьми, тому що ситуація в Миколаєві була дуже небезпечна. Ми домовились з болгарським містом Габрово. Під час міжнародного фестивалю Homo Ludens підписали меморандум із директором їхнього театру на обмінні гастролі і фестивалі. А сталося так, що це допомогло прийняти біженців з України», – каже директор.
Артем каже: миколаївські театрали одразу увімкнулися в роботу. Дівчата почали волонтерити в «Червоному хресті», хлопці – пішли в Тероборону й ЗСУ.
«Воюють наші провідні актори. Ті, хто добровольцями пішли тоді, досі служать».
З 47 акторів в театрі тоді залишилося 27. Зараз, за словами Артема Свистуна, акторський склад заповнений на 80% – це люди, що повернулися з евакуації, або нові молоді фахівці.
Коли театрали зрозуміли, що в місті залишаються люди й потребують підтримки – почали організовувати виїзні бригади.
«Ми робили покази концертних театралізованих програм для вимушених переселенців, діточкам у лікарні показували казки. Місто перебувало в страшному, шаленому ритмі, але ми попри все втілювали свою місію. На околиці міста, яку потужно обстрілювали, розташований геріатричний центр. Там лежачі хворі, старенькі, яких просто не можна евакуювати. Коли до них приїздили артисти, вони довго нас не відпускали. Одна з бабусь дарувала нам в'язані серветочки», – посміхається Свистун.
З балкона відкривається вид на внутрішній дворик театру, який ніби законсервував у собі страшну ніч на 22 вересня 2022 року. Повалені чавунні статуї лежать там, вкриті темно-зеленим полотном, мов мерці. Подвір’ям розкидані бруківка та будівельне обладнання.
«Я тоді мав тут ночувати», – зізнається директор, потираючи скроню.
Російська ракета С-300 того дня пошкодила всі приміщення довкола внутрішнього дворика: гримерки, цехи пошиття, котельню, малу сцену, адміністративні приміщення включно з кабінетом Артема. Обійшлося без людських жертв.
«Була пошкоджена велика зала. Там впала люстра, є тріщина над основною сценою. Ми зробили будівельну сітку. Це великі кошти, але поступово ми відновлюємо всю нашу діяльність. Відбудували музей, там є сцена театру для камерних форм і квартирників».
Директор наголошує, що вже наступного дня після атаки театрали вирішили проводити захід для волонтерів, щоб сказати терористам: «нас не залякати».
Пройшовши до блакитного фоє, заповненого світлинами з природою та архітектурою Миколаєва, Артем розповідає: під час Другої світової війни в центр будівлі потрапив ворожий снаряд. Тоді німці знищили внутрішню частину театру, але більша частина будівлі збереглася.
«Тут ми робимо фотовиставки, це зимовий цикл зараз до Дня закоханих. Проводимо перформанси, творчі вечори. В антракті люди сюди підіймаються, роблять селфі біля фотозон», – каже директор, крокуючи залою.
Вийшовши до коридору, погляд падає на табличку, де золотистим лаком замальоване «російський» у назві театру. До повномасштабного вторгнення його так і називали – «росдрам».
«Нова сторінка історії»
«Я очолив театр у 2017 році. Звернення трудового колективу щодо перейменування було ще у 2018 році, але політичні ігри, які тоді відбувалися, не давали можливості це зробити», – пояснює наявність російського означення у назві навіть після початку російської агресії 2014 року Артем Свистун.
Вже після початку великої війни попри обстріли, відсутність світла та води, на позачерговій сесії обласної ради вдалося ухвалити рішення про перейменування. Артем пригадує: ЦНАП відкрили буквально на добу заради них, щоб змінити всі юридичні документи. До Дня державності 15 липня театр перегорнув нову сторінку в своїй історії, отримавши назву Миколаївський академічний художній драматичний театр. Відтоді весь його репертуар – україномовний.
Уточнення «російський» у назві театру директор вважає радянським наративом, оскільки державний театр за замовчуванням повинен бути українським.
«Єдине, чим він може відрізнятися – музично-драматичний, драматичний, оперний, театр ляльок і таке інше. Як молода людина я розумію колектив театру: він прагне осучаснити наш продукт. У пріоритеті – підтримка українських драматургів», – роздумує очільник театру.
Стрімко долаючи заплутані вервечки вузьких проходів і сходинок, потрапляємо до музею, а точніше – кількох виставкових вітрин. Поряд – репетиція.
«Тут у нас історія корифеїв театру, годинник з мого кабінету, який зупинився в момент прильоту, уламок ракети, світлини наших хлопців, які воюють, наші дівчата в Болгарії», – шепоче Артем і по черзі вказує на експонати.
Можна відвідати і віртуальну екскурсію театром. Так комунікувати з глядачем навчилися ще за часів пандемії. А ще – навчилися не зупинятися в експериментах.
«Ми почали звертатися до фандрейзингу. Я тоді створив посаду заступника директора з грантових проєктів і вважаю, що на сучасному етапі, треба в кожному закладі створювати такі посади. Окрім державних коштів, ми маємо можливість залучати європейські ресурси. Минулого року нас підтримали House of Europe та USAID. Також співпрацюємо з Українським культурним фондом», – каже Артем.
Перериває розмову телефонний дзвінок – сьогодні театр приймає на гастролі колег із Дніпра.
«Ми наче міцна родина»
«О, Марина. Це наша провідна акторка, керівниця літературно-драматичної частини. Покажи «Сцену в укритті», – просить Артем Свистун жінку, що пробігає повз.
«Я десь тут залишила сукню й бігла робити макіяж. Мені на сцену виходити за годину», – відказує акторка, але просить пройти за нею.
Потрапляємо до гримерки. Тут ще залишилися новорічні прикраси, на столі – військова панамка і каска, на вішаках – вишиванки й українські віночки.
«Гримерка дивно виглядає, але ми її дуже любимо. Знаєте, чому? Тому що звідси є евакуаційний вихід. У найтяжчі часи, коли були найсильніші обстріли, ми репетирували тут моновиставу й мені було дуже спокійно», – пригадує Марина Васильєва і вказує на двері обабіч.
«Сцена в укритті», яку відкрили в серпні 2022 року за підтримки закордонних партнерів та громадської організації MyArt, – це те, що дало змогу театру майже не припиняти свою роботу навіть під час інтенсивних обстрілів та бомбардувань.
«Протягом тривалого часу після початку повномасштабного вторгнення ми працювали на виїзних локаціях, бо було небезпечно працювати тут. Ми знали, що наш заклад у списку… Самі розумієте, якому. А відколи з’явилася ця сцена, ми постійно працюємо в театрі. Коли нас сильно обстрілювали, були часті тривоги, ми сюди спускалися», – розповідає акторка.
У приміщенні тепло і тісно: весь простір від сцени до виходу заставлений стільцями.
«На диво, як артистка зі стажем у 25 років, я не люблю малі сцени. Тому що актору треба розійтися, щоб тебе було видно і чутно. Але цей майданчик люблю надзвичайно. Він дуже інтимний. Коли я тут граю моновиставу, глядачі просто біля мене, я з ними спілкуюся і це мої друзі», – каже Марина.
Коли театр відновив вистави, тут ніде було яблуку впасти, запевняє акторка. Кожен показ – аншлаг. Пані Васильєва зізнається, що часто це були одні й ті ж обличчя – але люди приходили, бо їм бракувало спілкування. Під час вистави могли доторкнутися до акторів, після – обійняти. Люди з квітами, яким не вистачило місця, стояли у коридорі.
«Цей майданчик змінив нас, нашу манеру гри, взаємини з нашим глядачем. Дистанція зникла. Ми наче міцна родина», – зізнається акторка.
Однією з перших відновлених вистав стала мелодрама про кохання «Усе сплачено!», а також комедія про бажання, які здійснюються – «Станція, або Розклад бажань на завтра». На думку Марини, трагічні й жорсткі вистави зараз не потрібні.
«Родзинкою репертуару стала вистава «Проста українська скіфська баба», яка розповідає про волонтерку, що бореться за незалежну Україну в окупованому Донецьку. Це вистава про жінок під час війни, про наших миколаївських жінок. Надзвичайні аншлаги були, вже більше ніж рік вистава тримається в топі. Наше завдання – щоб таку міцну жінку побачили якомога більше людей і відчули на собі, що треба бути сильними заради майбутньої перемоги. Репертуар має бути різним, там мають бути вистави і про війну, і не про війну», – каже Марина Васильєва й поспішає на пошуки сукні, щоб встигнути переодягтися до початку дійства.
До Дня соборності тут ставлять театралізовану концертну програму. «Сцену в укритті» заповнюють студенти. Лунають сучасні українські треки, а ведучі занурюють в історію від незалежності України до сучасних подій. Молоді розповідають про Революцію гідності й початок російсько-української війни.
«Ми – українці», – лунає і повторюється тут десятки разів як намагання означити територію й нарешті відмежуватися і від «російської драми», і від Росії як такої.
«Дуже сподобався «Вертеп», гарно було, і ще одна вистава сподобалась, назви не памʼятаю», – каже переселенка з Херсонської області Єлизавета, яка чекає на початок вистави у буфеті й час від часу попиває чай.
Вони з мамою прийшли на показ вистави Дніпровського театру, який організували спеціально для внутрішніх переселенців. Дівчина – студентка, навчається у коледжі й каже, що до театру ходить рідко.
Директор пояснює: переселенці в Миколаєві зазвичай не затримуються, місто для них – ніби транзитний пункт. А втім, до великої зали театру проходять все більше і більше людей.
Постановка «Всупереч» – ще один великий екскурс в історію, але, на відміну від попередньої вистави, в історію Росії. На лінії часу актори маркують дати, коли Москва починала війни проти інших народів протягом усього свого існування.
«Важко говорити. Зараз нечасто відвідуємо театр. Ми з Миколаївської області. Війна… І життя таке зараз – не вистачає того, як ми жили раніше, коли все було спокійно. Ми могли ходити в театр і радіти життю. Зараз такого нема», – стримуючи клубок у горлі, ділиться емоціями переселенка Світлана.
Наприкінці вистави глядачі виходять із зали мовчки й у сльозах.
Другу частину серії репортажів читайте за посиланням.
Фото Богдана ГОЛОВЧЕНКА
