Донеччанка Марія Кудрінська лікує людей у Миколаєві

«Дуже прошу всіх пам’ятати, якою ціною нам дається сьогоднішнє життя, скільки хлопців та дівчат склали за це голови у бою і скільки сліз пролито над їхніми могилами. Кажіть близьким, що любите, не гайте часу. Бо завтра, на жаль, може не бути», — каже Марія Кудрінська.

2014 року вона змушена була переїхати з Донецька до Миколаєва. 

Як зараз живе та працює молода лікарка — ровесниця незалежної України, розповідає Район.Миколаїв.

Дитинство та навчання у Донецькому медуніверситеті

Марічка народилася у вересні 1991 року в Донецьку у звичайній родині. Тато працював шахтарем, а мати була домогосподаркою.

У дитинстві мріяла бути ветеринаркою, а коли питали чому не лікаркою, казала, що боїться лікувати людей.

Старшокласницею почала ходити на заняття гуртка «Юний медик» при Донецькому національному медичному університеті. Здається, вже тоді визначилася з професією. Марія була у першому випуску тих, хто здавав ЗНО та по ньому вступали до вищих навчальних закладів. Одразу готувалася до вступу у медичний й на біологічний факультет у національному університеті. 

«Коли прийшла подавати документи на біофак, зрозуміла, наскільки туди не хочу, зателефонувала матусі та сказала, що якщо не вступлю —  піду працювати», — каже Марія.

Документи здала у Донецький національний медичний університет. Вдало вступила, провчилася та отримала український диплом у Донецьку.  З теплотою та вдячністю згадує свій рідний університет.

Революція Гідності

«Я, якщо чесно, пам’ятаю, як дуже хворіла під час подій на Майдані. Просто прокидалася, коли падала температура і дивилась новини. Якщо бути відвертою, то мене надихало і захоплювало те, що люди там. Проте не скажу, що мала на сто процентів правильне уявлення. Тоді в нас багато говорили про те, що це все проплачено, а воно якось в голові не клеїлося. Не клеїлося з героїзмом цих людей, з ідейністю. Були навіть знайомі з університету, які поїхали на Майдан. Тоді я мало розуміла, що відбувається в країні, якісь політичні моменти тощо. Це зараз я бачу цінність, а тоді це було як інша реальність», — відверто розповідає Марія.

Але  саме події зими 2013 року примусили дівчину більше думати, зануритися в те, що відбувається  у країні.

Остаточно спротив і недовіра сформувалися після окупації Криму «зеленими чоловічками». 

«Не знаю, як це правильно описати, але було відчуття, ніби забрали щось твоє, ніби так можна було, — каже Марічка.

Потім з'явилися дивні люди, дивні мітинги в Донецьку, ідіотські листівки, які роздавали по місту із закликом прийти на референдум, щоб не “ущемляли” право на спілкування російською мовою. Зараз дуже образливо, що майже ніхто не пам’ятає проукраїнських мітингів у Донецьку, донецького Євромайдану, де вбили активіста. І про це забули. Забули, що притомна більшість донеччан не ходила на жодні референдуми. 

«Пам’ятаю день виборів у 2014, пам’ятаю, як перестав працювати аеропорт, як почали з’являтися якісь чоловіки, які дуже дивно розмовляли та не були місцевими. Як ті, хто були ніким, отримали зброю і тепер сіяли страх. Як зникла готівка, як уперше почула прильот граду, як обстрілювали місто… Все пам’ятаю, але хотіла б забути», — говорить Марія.

Вона мала виходити на інтернатуру сімейною лікаркою у Донецьку, бо тільки у червні отримала диплом. Початок роботи переносили двічі. А там, де вона працювала вже кілька місяців, не платили заробітну плату. 

«Потім навіть у нашу досить проукраїнську лікарню насильно стали привозити росіян. Було важко триматися, робити роботу, не зашкодити, мовчати, щоб не постраждати. Пам’ятаю 24 серпня 2014 року, коли вирішила, що не зможу далі жити в окупації».

Миколаїв

Часу на адаптацію не було, треба було виживати на новому місці, шукати заробіток. Миколаїв ніяк не хотів приймати дівчину.

«Я відчувала, що я чужа у місті, але я його не чіпала і воно мене теж. Працювала на декількох роботах, щось робила, познайомилася з іншими переселенцями та переселенками. Але не скажу, що мені було комфортно, бо часом не зовсім зрозуміла, як можна мати такий чудовий ресурс і так його ігнорувати. Для мене це було шоком. Друзі… З’явилися приятелі, товариші тощо. Але за ці 10 років тут все одно мої найближчі друзі мають донецьку прописку». 

Зараз Марія працює у миколаївській приватній клініці.

Марія працює у приватній клініці

«Я працюю сімейною лікаркою. Наразі отримала другу спеціалізацію з психології, веду консультації. Серед моїх  пацієнтів багато людей похилого віку,  а також переселенців із Херсонщини. Війна змусила багатьох із нас пережити стрес, спричинений психічними травмами, зіткнутися з депресією або посттравматичним стресовим розладом, відчути травматичний досвід переїздів та довготривалих поїздок у чужі міста та країни. Подібні ситуації мають негативні наслідки для психічного та фізичного здоров'я. Тому в українців та українок  збільшилася кількість психологічних проблем та соматичних хвороб», — розповідає лікарка.

Початок повномасштабного вторгнення

«24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів та одразу зрозуміла, що це. Відчуття небезпеки наростало місяці два,  і ми, чесно кажучи, цього очікували. Напередодні вночі вже зібрали моєму хлопцю-атошнику оперативний рюкзак. Усе було обговорено. Він іде у свою бригаду, а  я залишаюся тут, поки це можливо. Та роблю те, що можливо», — згадує Марія.

Волонтерство

Волонтерити Марія почала  після початку повномасштабного вторгнення. Вже восьмого березня приєдналася до волонтерського руху. Згодом створила благодійний фонд, який і очолила.

«Зараз основним вектором роботи є допомога військовим. Переважно медикаментами та тактичною медициною. Інколи займаємося якимись немедичними покупками типу зарядних станцій, наметів, одягу, броні тощо. Допомагаємо також і лікарням, які в нашому регіоні надають допомогу військовим. Ще один вектор роботи — отримання грантів на психологічну підтримку ВПО та верств населення, які потребують допомоги». 

Наразі, на жаль, грантове фінансування скінчилося, тож волонтерський рух активно шукає можливостей  продовжити цю важливу роботу..

 Треба вчитися піклуватися про себе

«Вільний час… це що?», —  усміхається дівчина. 

Насправді був період, коли вона, як і більшість волонтерів та волонтерок, дуже вигоріла і почала занурюватися у таку ресурсну та емоційну прірву що зараз їй знову треба вчитися піклуватися про себе й давати собі спокій. Дозволити відпочити, іноді просто поспати.

Домашні улюбленці Марії

До повномасштабного вторгнення Марія дуже багато подорожувала, а нині не може собі це дозволити. Але залишаються книги, фільми та малювання. Вивчає гештальт-підхід у межах другої спеціалізації. Обожнює котів — має двох канадських сфінксів, про яких піклується та  безмежно любить.

«Бажаю всім миру та якнайскорішої перемоги. Бережіть себе, дозволяйте собі відпочинок і відновлення, Не гоніться за ідеальної картинкою у медіа, бо це — не ви та не ваше життя. Пам’ятайте, що ваш особистий досвід унікальний та  неймовірний», —  зазначає Марія.